Демарш у ПАРЄ: щоб красиво грюкнути дверима — треба тримати інші відчиненими

1

Юлія Турчинська — журналіст, політолог


Поки українська делегація займалася влаштуванням бойкоту в ПАРЄ, Еммануель Макрон з її трибуни висловив цілковиту підтримку поверненню Росії до організації. І, незважаючи на красиву риторику лідера Франції щодо прав і свобод людини, Україна втрачає не лише ще один міжнародний майданчик для виголошення своєї позиції, а й ризикує позбутися союзника в Нормандському форматі.

Втім, воно й не дивно: якщо в телефонній розмові з президентом однієї держави обговорюєш очільника іншої, варто бути готовим до того, що останньому не сподобається такий підхід, і твоя країна може опинитися перед значно серйознішими викликами, ніж всесвітня “популярність” в софітах чужого імпічменту.

Проте, в міжнародній політиці дружба поза об’єктивами телекамер триває недовго. Рішення повернути Росію в ПАРЄ ухвалили після зустрічей Зеленського з Меркель і Макроном. Тому уроки дипломатії, схоже, український глава держави таки пропустив.

Попередня парламентська делегація від України, хоча й не змогла добитися від ПАРЄ виключення РФ, однак висловлювала єдину позицію. Тепер же нардепи мають різні погляди щодо того, як варто діяти далі. Офіційна делегація разом з країнами Балтії, Грузією та Польщею відмовилася брати участь у відкритті сесії. Зате в ПАРЄ поїхала Льовочкіна, яка яскраво може представити європейським партнерам і ЗМІ Україну крізь призму ідеології ОПЗЖ.

Та коли інші методи не допомагають, протест — це теж засіб боротьби. Щоправда, він буде ефективним лише тоді, коли має у своїй фундаментальній основі інструменти, здатні спричинити серйозні наслідки. Щоб красиво грюкнути дверима — треба тримати інші відчиненими. Тому ідучи ва-банк, варто пам’ятати одну річ: повернутися назад можна або шляхом здобутків або втрат. І якщо повертатися доведеться без перемоги — обличчя зберегти уже не вдасться.

Проте, щоб там не говорили ані пані Льовочкіна, ані пані Ясько — рішення прийматимуть в іншій системі координат. І в цих кулуарних домовленостях такий інститут як ПАРЄ стане лише інструментом для досягнення зовнішньополітичних цілей. І питання в тому, який політичний актор зуміє скористатися ним найкраще.

Схоже, що криза європейських інституцій таки настала. І в “епоху безкарності”, про яку говорив Макрон, через 70 років після заснування Ради Європи з агресорами все ще домовляються методами потурання. Цікаво, що апелюють при цьому до прав людини та їх захисту у ЄСПЛ, які Росія “втілювала” і в Осетії, і на Донбасі.

То ж чи зможе Україна ефективно використати демарш у ПАРЄ буде залежати від політичної волі лідерів, і, насамперед, президента України: чи стане Зеленський говорити так з Путіним, як з Трампом, погоджуючись з кожним словом, якщо нормандська четвірка таки сяде за стіл переговорів. І чи зможе повернення Росії до ПАРЄ стати ставкою у цих перемовинах — залежить вже точно не від української делегації, і навіть не від Макрона.

Юлія Турчинська, спеціально для Політарени