«Дебіл» Милованов або чому корисно прочитати «Брегет»

Олександр Побел — журналіст


Міністр розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства Тимофій Милованов порадив мені та всім іншим українцям не читати книжок. Але ж як? З самого дитинства я відкривав книжки й вдивлявся в них як у небо, з самого дитинства відкривав ці двері у світи, з яких, як мені здається, повертався кращим, ніж був. І тут така успішна людина, що й позаздрити можна, говорить: "Не раджу читати книжок! "

Через пів року, 22 жовтня, Милованов вразив ще більше: «Я не приховую, що я дебіл». Потім додав, що це жарт такий. Важко повірити, що така освічена людина, міністр економіки, може називати себе дебілом. Нормальна людина так себе не називатиме. Можливо, просто я чогось не розумію.

Напередодні Милованова назвав дебілом олігарх Ігор Коломойський. Мабуть, міністр економіки відповів бізнесмену по-хитрому, маючи на увазі, що агресивний підприємець теж дебіл, але приховує це. Проте навіть у такому випадку Милованов сам себе принижує. 

Гідність! Де ваша гідність, Милованов? Після цього самоприниження я згадав оповідання російського письменника Олександра Купріна, яке називається “Брегет”. Пане міністр, прочитайте його навіть якщо вам буде нудно. Прочитавши його, ви більше не станете жартувати, що ви — дебіл. 

В оповіданні йдеться про те, як кавалерист Василь Пилипович згадує свою військову службу, розповідаючи про неї своєму племіннику. Він розповів одну надзвичайну історію, яка сталася взимку в одному із маленьких сіл, де розташовувався полк. 

Від нудьги офіцери почали пити та грати в карти. Поручник Ольховський вирішив похизуватися перед усіма своїм виграшем: він дістав з кишені рідкісний годинник — брегет. Офіцер заявив, що таких годинників існує всього три у світі. 

Поручник Чекмарьов відповів Ольховському, що в нього теж є такий годинник і він може його показати. Було запропоновано провести парі, але це було не цікаво присутнім, тому офіцери просто продовжили пити. 

Через деякий час один осавул вирішив піти з застілля, бо мав приймати обоз. Він попросив Ольховського сказати, котра година. Поручник поліз до кишені, але годинник зник. Брегет почали шукати гуртом по всьому приміщенню, але не знайшли. 

Штаб-ротмістр Іванов заявив, що є лише один спосіб його знайти: кожен з присутніх повинен дозволити себе обшукати. Офіцери почали вивертати кишені.

Дійшла черга до Чекмарьова. Він притулився спиною до стіни, вуста його тремтіли, він відмовився від обшуку. Штаб-ротмістр сказав поручнику, що ніхто не сумнівається у його чесності, але йому має бути соромно залишатися в компанії офіцерів. Чекмарьов вийшов. 

Про продовження застілля вже й не думали — почали прибирати зі столу, аж раптом знайшли годинник. Він лежав на підлозі в непомітному місці. 

А поручник Чекмарьов у цей час застрелився у своїй кімнаті. На столі він залишив записку, на якій лежав точно такий брегет, яким хизувався Ольховський. 

У Чекмарьова, на відміну від Милованова, була гідність. Поручник ніколи б не назвав себе дебілом, навіть жартуючи. 

У випадку міністра, якого принизив Коломойський, Чекмарьов би як мінімум бився з ним на дуелі, а не віджартовувався. Для Чекмарьова, звичайно, гідність і честь були більшими за його життя. 

Де ваша гідність, Милованов?  

Олександр Побел, спеціально для Політарени